ФАГОЦИТOЗ (грец. phagos — пожираючий + kytos — посудина, ємність, клітина) — філогенетично найбільш давній неспецифічний фактор захисту організму. Процес Ф. складається з трьох стадій: фіксації чужорідної частки на поверхні мембрани фагоциту; інвагінації ділянки мембрани фагоциту з приєднаною часткою, захоплення її всередину цитоплазми і злиття з лізосомою з утворенням фагосоми; перетравлювання захопленої частки ферментами лізосом і продуктами метаболізму. Основні фагоцитуючі клітини — нейтрофільні гранулоцити і макрофаги. Цитоплазма фагоцитів постачається великою кількістю лізосом, що містять набір різноманітних гідролітичних ферментів (протеази, пептидази, ліпази, нуклеази та ін.). Фагоцити містять певну кількість перекису водню, необхідного для нормальної обробки мікробної частки і виділення мікробоцидного аніону О2+. Ф. не завжди закінчується лізисом чужорідних часток, деякі збудники здатні розмножуватися у фагоцитах і таким чином персистувати в організмі й викликати розвиток затяжних і хронічних форм захворювань. Незавершеність фагоцитарного процесу пояснюється дефектом фагоцитуючих клітин: їх нездатністю синтезувати Н2О2, що у свою чергу зумовлено недостатністю нікотинамідаденіндифосфатоксидази. Вроджені дефекти фагоцитарної системи призводять до розвитку підвищеної чутливості до бактеріальних інфекцій (напр. хронічний гранулематоз у дітей характеризується порушенням бактерицидного ефекту фагоцитів, що створює умови для персистування патогенних мікроорганізмів в організмі хворого).
БМЭ. — М., 1985. — Т. 26; Словарь физиологических терминов / Под ред. О.Г. Газенко. — М., 1987; Фізіологія з основами анатомії людини / За ред. Л.М. Малоштан. — Х., 2003.